Люди, история, времена - Сторінка 11 - Форум
Неділя, 04.12.2016, 08:05
Нове на сайті Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Оновити Нові повідомлення · Особисті повідомлення Особисті повідомлення() · Відомості про учасників форумуУчасники · Читаємо правила форумуПравила форуму · Знайти на форуміПошук · Підписатися на отримання новинRSS · Тільки для VIP-користувачівПриватний форум ]
Сторінка 11 з 15«129101112131415»
Модератор форуму: Viktor, Оксана 
Форум » Історія селища Ставище » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Люди, история, времена
ViktorДата: Четвер, 04.09.2008, 13:11 | Повідомлення # 1
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района.

Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 17.02.2014, 13:03 | Повідомлення # 151
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Английский перевод был опубликован в докладе Комиссии в Конгресс США, стр. 385-393.
Анонимный рассказчик.


Anonymous male narrator.
Case History SW34.
An English translation was published in the Commission’s Report to Congress, pp. 385-393.


Пит.: Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Відповідь: В 1922-му.
Пит.: А де саме?
Від.: Ставище, Київська область.
Пит.: А який район?
Від.: Ставищенський.
Пит.: А де Ви жили під час 20-их і 30-их років?
Від.: В Ставищі.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько в банку працював, а мати працювала так як продавчиця в магазані.
Пит.: Так що вони не були селяни?
Від.: Ні!
Пит.: А Ви сказали, що Ви народились в 22-ми, так?
Від.: Так, в 1922-му році.
Пит.: Але що Ви пам'ятаєте про період НЕПу?
Від.: Період НЕПу, то я пам'ятаю, що я тоді бігав може мені було, я знаю, сім чи вісім років. То люди добре тоді жили. Це було пару років тільки всього. Тоді, зразу це голову скрутили всім людям, позабирали все точно.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про колективізацію?
Від.: Про колективізацію пам'ятаю я все. Забрали від людей коней, весь реманент забирали, чи як то сказати, все забирали від людей. Чи ви хотіли, чи не хотіли -від вас забрали та й все.
Пит.: А як Вас називали, бо Ви не були селяни.
Від.: Я і селянин, і не селянин. Я міг бути і не бути. (Сміх.) Було гірко дивитися на те все, як люди валялися по вулицях, як людей привозили до шпиталю. Я мешкав недалеко від госпіталю. То людей привозили з сіл, із других сіл, до Ставищ привозили дітей своїх. Вони вже пухлі були. Ну й вони тільки переночують і кінець їм. Так недалеко -лікарський садок, великий парк і такий насип насипляний, і акації жовті насаджені та загороджені. А тут цвинтар був. То вони викопували величезні ями такі, й з цих лікарнь на другий день просто на носилках носили й перекидали туди і так присиплять трошки, а тоді на другий день знову, і так назбирається повно й засипали. ТІ ями я знаю -позападали дуже. І сьогодні ви можете поїхати туди, то ви знаєте ті місця, бо вони так під самим насипом тим біля цвинтаря. Це була трупарня така - де як хто вмре, то тоді складали. А пізніше їх просто не складали, а просто носили й туди: на носилках таких: дітей маленьких по десятеро чи скільки й ті санітарки брали на носилках і перекинуть тоді.
Пит.: Коли почали люди вмирати?
Від.: Саме як весна началась. Люди ходили, збирали по городах, розумієте, де гнила картопля може осталася на городах, то вони довбалися, всю землю ту переривали: як знайде стару картоплю, знаєте, то брали той крохмаль перечистити - вона вже смерділа та картопля. А вони її мили чи як там. Акацію, як цвіла, то брали ці квіточки й рвали, й сушили, терли. З липи листя сушили, терли його й то такі млинчики пекли. Коріння всяке довбали. То страшне, то страшне. Скрізь валялися люди. Може якісь у воді всякі черепашки там брали, всяку всячину їли. То страшне. І я теж був тут. Всі люди там були. То було коло тіх людей, коло яких смерділо навіть. Ноги пухли такі, рани повідриваються. То страшне. Так ходить, ходить, і впав, і все.
Пит.: А скільки Вас було в родині?
Від.: Нас було четверо дітей, батько й мама і ще й стара баба.
Пит.: А як Ви саме вижили?
Від.: Я вам скажу як. Було в нас капуста, завжди квасили на зиму, цибуля була, картопля була, ото все. В селах, то всяке бувало. У деяких людей то позабирали й картоплю й все, і вигонили просто з хат. Що то в 29-му році вже почалися, мені тільки сім років було, то я пам'ятаю, як їх везли десь, і вони ніколи не повернулися. Де їх там повезли -то не знаю. Зруйнували то все.
Пит.: Чи була церква в Вашому селі?
Від.: У нас було аж три церкви. Одна називалася Розкішанська церква. Це тільки через греблю перейти й велике село. Там більше 10.000 населення було. Але церква була на нашій стороні чогось. Називали Розкішанська церква. То було велике містечко. В 31-му році я пам'ятаю: йшли до школи, то хрести скидали. Але я не бачив, як там розказували: приходили дзвони скидати. На зброю їм треба було. Скидали, то баби поприходили. ТІ набили і в чола й все, але на другий день вони вночі приїхали й все рівно їх позрізали. Тоді зробили з церкви місце де зерно зсипати. Зсипали вони зерно, а пізніше казали, що аж звідтіля вони вивозили до нас. Від нас Жашків в такий район. Він був колись Київської області, а тепер відрізали - Черкаська область. Тільки 18 кілометрів від мене. Ну, й то вони тоді вивозили. Там елевейтор великий був, то день і ніч возили хліб з відтіля з колгоспів все. То день і ніч. МТС. Це Машинно-тракторна станція. То звідтіля трактори. Значить, орали, а хліб вивозили, то вивозили цілими Ігис?-ами день і ніч. І скрізь плакати, написані: "Больше хлеба" і т.д. здати державі. То випомповували. А тоді весною ходили посилали комсомольців в такі місця. Я знаю, що то партія їх посилали з такими піками. І там прироблений черпачок. Вони скрізь шукали, чи хто хліб де не закопав: де гній був, і в стодолах, скрізь вони рилися. Як знайдуть той хліб у когось, що хтось закопав, то вже більше світа не буде бачити.
Пит.: А хто були ті комсомольці? Чиї діти?
Від.: Комсомольці? Були й українські. Але найбільше присилали з Москви. Були раз прислали вони 10.000-ників. А пізніше їх не хватало, то прислали 25.000. І ото вони скрізь отаке виробляли. А як ви були в Комсомолі чи шось, то й вас як заставлять -то ви теж. Як хто хотів, як знайшов, то міг сказати, що він не бачив, звичайно.
Пит.: А чи були комітети незаможних селян?
Від.: Незаможних селян. Люди організовувалися скрізь, незаможні селяни, але скоро їм голови скрутили. І за СВУ. То тоді я знаю, я малий ще був. Але кричали, то я пам'ятаю скрізь їх, за це СВУ, що це вороги народу і т.д. І я теж ворог народу був, Батька забрали в 37-му році.
Пит.: Чому?
Від.: Ну, чому? Забрали -ворог народу, сказали: ворог народу й забрали в 37-му році. І батькового брата, одного і другого, й до сьогодні нема. І ж мама ходила туди до міліції, питала .що?* То вони сказали, що засуджений на 10 років без переписки. То значить до сьогодні й нема переписки. Отам певно в Вінниці десь лежить. Ото таке. Бо там люди розсказували, що кажуть .на 10 років без переписки,' то значить їх постріляли, та й все. Осталося нас четверо. Найменший був Юрко наш -то йому було всього пів року. І так мама осталася. Бо других жінок і позабирали в Казахстан. Тих чоловіків, що забирали, а жінок брали на п'ять років в Казахстан ту вату збирати чи щось таке, й то на п'ять років. Моя хрещена мама так була там. То вернулася. Після війни мама була тут на візиті, то розказувала, що всім людям - то стандартно було написано -що, каже: -Ваш чоловік загинув в 45-му році. І то всім таке стандартне. Це як був Хрущов.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 17.02.2014, 13:05 | Повідомлення # 152
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Продолжение
Анонимный рассказчик.


Пит.: А чи Ви пам'ятаєте під час голоду, скільки людей повмирали з голоду? Приблизно, який відсоток?
Від.: У нашому селі?
Пит.: Так! Половина чи більш-менш половини?
Від.: Ну, там в нас недалеко є таке село Красивенька. То там десь до 10.000 населення було. Теж велике село. То поставили чорний прапор з однієї сторони й з другої сторони -там не було вже нікого. Ні собак, ні котів, нічого там не було! І хати позаростали лободою, всякими буряками. А в нас -я знаю? Як вам сказати? Якихсь до 10 процентів людей вимерло. Страшне було, то страшне було.
Пит.: А чи Ви самі були репресовані під час колективізації?
Від.: Це наша хата біла, а в кінці дядькова була хата. То вони оце звідтіля виселели, бо там будували колгосп, а в дядьковій хаті зробили канцелярію. А нам відрізали город дев'ять соток. Це як гектар, то це тільки дев'ята частинка гектара. Це з хатою, з усім. Оце в нас і такий був город -от і все наше.
Пит.: І вони нічого не казали?
Від.: Що в нас їм було забирати, як то вже не було наше. А ходили й в нас тими піками таких, знаєте, такий зроблений гострий пік. То спеціяльно десь вони були пороблені. І такий черпачок там прироблений. Як він устромить, а назад як витягне - як зерно побачить, то значить ви закопали. То скрізь ходили.
Пит.: А Ви ходили до школи тоді? Чи то була українська школа?
Від.: Українська школа. І в нас, так сказати було, що діти кажуть, що великий голод, то заперечували вчителі, наказували, що це не голод, а "рік труднощів," а не голод. Все позабирати -то рік труднощів! Цвинтар був недалеко від нас. І там де були хрести такі, дуже гарні, це під час голоду. Де були гарні пам'ятники, то там щоночі відрито дві-три могили. Там, як багаті люди, то ховали: там чи перстень, чи годинники, чи еаг-гіпдз. І одного були спіймали. Там був батько й син, такий Абрамович. То батько заставляв. Вони проб'ють. Знаєте такі склепи були. Багаті люди, то там всі в одному склепінні то ховали. То тільки вони як побачугь скрині, то все переруйнують й позабирають. Були такі торгсини. Я не знаю, що то за назва цей торгсин. Я знаю, що так його називали торгсин. То там як був священик похований, то коло нього може золотий хрест був або ще щось. То там і сотні цих могил на цвинтарі повидовбувані були. І одного разу, то вже зловили, що батько заставляв сина там з свічкою лазити. Хлопчик плакав - діти ж його розпитували в школі. В школах давали під час голоду, тоді як я ходив у школу, давали чай і кусочок хліба. А той чай був так зроблений: цукор перепалений і зафарбований цим. Це такий чай був. Багато дітей не ходило до школи -не могло йти, бо вже було попухлі, й багато їх повмирало. Дехто посадив картоплю весною, але копали ж городи лопаткою, бо ж не було ні коней, нічого, отже лопатою копали й пізніше садили й видно, де ви кидали картоплю. Ну, то як посадили, то на другу ніч хтось її повидовбував, й осталося пусте. Ото таке було. Ми садили такі обрізка -то майже лушпини. Садили город то так. А картопля вродила на причуд. Щось таке просто Бог дав. Просто-лушпина-там де вічка були садили і виросло, ще й картопля добра. Ото так. А люди стали найбільш вмирати, як вже стали колоски їсти. Вже це збіжжя на полі доходило. Люди стали йти й красти колоски, бо голодні були. Як наїлися того, то ще швидше вмерли, їх полопалися чи я знаю, що там. Тоді найбільше було трупів.
Пит.: А що вони зробили з трупами?
Від.: Та шукали, збирали їх і до ями. А як у когось був, то ще тримався трошки. Як на цвинтарі викопали яму, то мусив хтось берегти, бо насиплять вам у ту яму других.
Пит.: Чи Вам відомо випадки людоїдства тоді?
Від.: Я чув про таке, але ніколи не бачив, але чув таке. Все говорили. В нас така газета виходила “Червоний колективіст”. То там щось згадувалося, що там зловили когось, якесь солене м'ясо в бочках чи щось. Я не пам'ятаю. Чутки були, такі, що були активісти. А активісти такі, що це були й українці, були може й другі. Активісти такі, Але розкуркулювати ходили, жили в садках; нічого не робили, а тільки того як когось розкуркупити -приходять, усе забирають, дітей як цуценят повикидають на двір. Зима і так хто хоче приведуть до сільради, там щоб дати допомогу цім дітям, а вони кажуть: - Забирайтеся!
Пит.: А хто був головою сільради тоді?
Від.: Головою сільради? Ну такий Махаринський. Забув його ім'я. І пізніше й його теж забрали. Я не знаю, що то таке сталося.
Пит.: А що він був за людина?
Від.: Так як йому казали, так він і робив був, знаєте ... (сміх).
Пит.: Ага, бюрократ!
Від.: Бюрократія казала, так він і робив. Він же сам не ходив розкуркулювати, а як йому сказали, то на такому селі маєш випопомпувати цей хліб, то посилали їх. З початку були 10.000-ники, а тоді 25.000-ники, то їх Москва насилала, були чужі люди, й вони ходили там, рили і що хотіли, то робили. Голод був тільки на Україні. Багато людей, що хотіли, то поїхати в Росію - там ще якісь пахи свої останні там десь продадуть, куплять хліба, але як вони їхали назад, тоді в них відбирали, й то все. І ще й садили їх до арешту і так далі. Я знаю навіть там було пару таких, що їздили. Бо нам далеко було до Росії, далі. Але люди, що ближче там коло Росії, то їздили, то ніколи вам нічого не привезли, бо все заберуть. Була тоді пашпортизація, і ви як дев'ять днів побудете і не припишетеся, то вас заарештують й в великому клопоті будете. І так клопіт, і так клопіт.
Пит.: А чи Ви від'їхали від села під час голоду чи ні?
Від.: Батько, і батько ще був. Я пам'ятаю раз купили кави. Кава така була зроблена з ячменю. Вона перепалена -ячмінь. Ну, і ж нема, що йсти, то вони кажуть, що того й того змішати з тією кавою. А то воно таке гірке. Аг! Я вам кажу, що то було, то гірко й згадати! А тут ще й не хочуть допустити, щоб на телевізії показувати тут. Це ж для Америки ліпше і ліпша пропаганда для Америки. А я не знаю, що то так. Чи тут комунари теж е в Америці, що то не хочуть це пустити? За комуною тут тягнуть чи що? Я просто не розумію: на українців їдуть як хочуть, безпідставно. І там було для українців, і тут починають ще й в Америці.
Пит.: А, чи Ви пам'ятаєте як скінчився голод?
Від.: Скінчився голод? Ну, то так вже почали люди деякі ходити в колгоспи, то там якийсь суп зварять, то люди підуть, отаке о. А як він скінчився? Ну, так поступово, як би вам сказати, як він скінчився. Він майже й не скінчився! То там так є. Що вже не вмирає, але той голод був. Ще й тепер був в 47-му році. Великий голод на Україні теж. Мама розказувала, що там багато втікало до міст. В місті було ліпше як тут. Але й в місті багато вмирало.
Пит.: Чи багато втікло на Донбас, тоді?
Від.: На Донбас багато втікало, в шахти там копати вугілля, і не можна було приписатися. У нас то було таке прізвище Крук. Він десь був в якійсь революції, то він якихсь там комуністів постріляв чи щось таке. І завжди, як у нас ведуть школу, всі організації, установи ведуть, то завжди його прізвище згадували, що це Крук тут їх постріляв і такий "бандіт" і т.д. Ну, й коли німці вже прийшли, він приїхав з Донбасу. А він там був директор шахти. І був партійний ніби. І багатьом людям він видавав всякі папери там. Вони там помаленьку собі жили. То як той Крук прийшов, то старші люди його знають. Я ж його ж не знав. Оце кажуть -Крук, той прийшов. Де він дівся, я теж не знаю.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 17.02.2014, 13:10 | Повідомлення # 153
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Продолжение
Анонимный рассказчик.


Пит.: А які люди були партійні в Вашому селі?
Від.: Партійних у нас мало було.
Пит.: А які люди були?
Від.: Були такі партійні, був такий Покотило. То під час голоду то він сам себе. Він десь був в райпарткомі чи щось. Я не знаю, який його чин там був. Він був комуніст. Він сам себе застрілив там. Був такий Нагорний -теж сам себе застрілив. Це під час голоду. Ці комуністи самі себе стріляли. Тоді під час того, і сам Хвильовий, Микола Хвильовий, цей письменник. Вони побачили повірили колись у Ленінові гасла, що Україна зможе навіть відділитися, якби не хотіла б з соввтами разом бути, і .вплоть до отделения" - як вони казали, і т.д. І вони вірили в ті гасла певно, я думаю так, а пізніше побачили, що воно не так: всі мусили стрілятися. То таке то. У нас то були чистки партії; я не знаю, то приїздили ті з Москви чи звідки вони. Чистка партії. То було публічно. Такий в нас був сільбуд. Це розуміється, сільський будинок, так як клюб. І туди люди мали право заходити. То вони оголошували, й як ця чистка партії, то там такого Гришенка покликали. Як почали йому все підшивати - що мало хліба випомпувати, що мало то вже мало. Вже не було нічого, а вони кажуть: -Ще мало! А був це вже 34-ий рік, то колгосп дав на трудодень 250 грам. Це 250 грам, це таке по гав фунта чи як сказати хліба на трудодень. Це треба було робити на той трудодень. То було ще тяжко жити, але люди вже там мали то картоплі, та гарбузи, буряки й щось таке. Під час голоду приходили, така банда же ця радянська. Витягали навіть, як хто щось там пече щось десь то й то. На базарах, на базарах, забирали навіть хто квасолю в шклянці десь там продав і те перекинуть. Страшне. Оце те, що я знаю й те, що я бачив.
Пит.: А як люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: Перебудували. Ще була колективізація. Осталися великі стодоли все. То все спалене. Огорожу де як хто мав дерев'яни, то теж палили, бо не було чим. А все таки осталася "хата на курячих лапках," як кажуть. Страшна ця перебудова. Тяжко було дивитися. Вона й сьогодні певно така. Трошки там може. Щось кажуть в якісь зміни, що там якісь тротуари вже поробили, електрику провили.
Пит.: А Чи люди говорили про голод після того?
Від.: Говорили весь час. Як я вас знаю добре, то я міг щось говорити, а як я вас не знаю, то ні. Як десь з далі, то я міг сказати відкрито, бо я знаю, що ви не донесете до НКВД, чи КОВ, то я більш відкрито міг говорити. А то такі були христопродавці, що могли на вас заявити, про що ви говорите, й колопотів буде.
Пит.: Під час голоду Ви тільки мали 11 років?
Від.: Так!
Пит.: Але чи Ви чули як дорослі говорили про тодішніх політиків, чи Ви знали хто був Скрипник, чи Ви знали про Кагановича, що вони говорили?
Від.: Знали! Каганович, Молотов, та тоді ще ніхто відкрито не говорив. Не могли ж говорити. Я маю ось таку пісеньку. Дивіться яка. Це чесне з мові пам'яті в школі. Якщо Ви вмієте читати, це під час голоду був секретарем на Україні, прислали Постишева. І такий був там Косіор, поляк, теж був в Політбюро і так далі. То ось бачите яку гарну пісню співали під час:
Гей, ні меж ні краю нашому врожаю
Стигне, вистигає, гнеться до землі,
Полем неозорим піонер-дозорець
Вийшли вартувати колосистий хліб. А тепер приспів:
Ми пісню свою гартували в вогню і її несемо як прапор;
Про нашу роботу складаєм тобі, товаришу
Постишеву, рапорт.
А тепер є ще, що тоді скрізь по парках співали. У нас дуже гарний парк. Річка тече, прекрасно. І скрізь по тіх парках, на стовпах були радіорупори від пошти. От скрізь співають:
“Бистро, как птици, одна за другой, песни летят над советской страной,
Весел напев городов і полей, жить стало лучше, жить стало веселей!” Оце під час тоді як люди вмирали - оце "жить стало лучше!" Це я ще із школи пам'ятаю, як дітей вчили "Піонер-дозорець." Де це, в якій країні е, щоб за колосками там дивилися, щоб хтось не вкрав. Так нам добре життя. Самі співали і "весвл напев городов і полей." І щодня, і по 10 раз, ви могли слухати ту пісню скрізь. І кричать люди, і вмирають скірзь, а вони співають "жить стало лучше."
Пит.: А що Ви думали?
Від.: Що я міг думати? Я думав, де б щось з'їсти. Нічого не думав. Це українцям дали за те, що вони хотіли - як був Петлюра і так дальше - хотіли відділитися від Росії і т.д. То це я думаю, що відплачуються вся Україна і до сьогодні.
Пит.: А, чи ви мавте щось додати до того?
Від.: Що ж Вам ще додати? Що там доки буде та комуна й доки те буде і такий клопіт. Вони можуть знову дати такий як НЕП, вони ще можуть раз таке попробувати. Вони вже, я чую, що хочуть трошки, щоб більший наділ дати людям, наділ в землі, бо ті, що приватно мають городи чи щось то, то більше в них родить, як там в тіх колгоспах. Але люди ж його не будуть брати. Не мав чим робити -раз. Друге, як він її обробить ту землю, посів чи що, він там посадить - картоплю чи щось, то вони скажуть вам податки платити. А чи в вас вродить -не вродить, а вони скажуть віддай його. Люди його не хочуть і не будуть брати. Доки та система там буде, доки так і буде, на мою думку.
Пит.: Дуже, дуже Вам дякую за свідчення. Надзвичайно цікаво!
Від.: Був малий, але я бачив багато. Я те, що малим, пам'ятаю, ліпше як тепер, що я, що вчора робив.

_______________________


Комиссия США по голоду на Украине US Commission on the Ukraine Famine – комиссия образованная 13 декабря 1985 года администрацией Рональда Рейгана в разгар холодной войны. Результаты исследований были представлены для ознакомления Конгрессу США 22 апреля 1988. Представленный Отчет Комиссии не имел какого-либо дальнейшего результата в юридической плоскости в кратко- и средне-срочном периоде. Научный руководитель Комиссии Джеймс Е.Мэйс был подвергнут негласному бойкоту научными кругами США и смог найти работу только на Украине*.

* http://www.artukraine.com/famineart/famineden.htm


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 19.03.2014, 16:10 | Повідомлення # 154
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Преображенская (Антонюк) Нина Ильинична, 16 февраля 1956, (Ставище, Киевская область, Украинская ССР) – советская гребчиха (Академическая гребля). Серебряный призер чемпионата мира (1977). Заслуженный мастер спорта СССР (1978). Чемпионка мира (1978, 1979). Серебряный призер Игр ХХII Олимпиады (1980) в составе восьмерки. ОМС (1980). "Локомотив", Киев. Окончила Киевский государственный институт физической культуры (1983).

Источник: http://www.uni-sport.edu.ua/uk/olimp_aleya

Состав восьмерки первых чемпионок мира: Мария Пазюн, Елена Терешина, Татьяна Буняк, Нина Антонюк, Валентина Ермакова, Надежда Дергаченко, Нина Уманец, Ольга Пивоварова и рулевая Нина Фролова.
1980 год. Олимпийская регата в Москве в Крылатском. Финальная гонка. Перед самым финишем, уже напротив трибун, две лодки шли рядом. Но вот чуть вперед, всего-то на 0,57 сек., уходит команда ГДР, это же меньше чем на полтора метра из 1000. И... только серебряные олимпийские медали.

Источник: http://www.lokomotiv.info/publish/lokomotiv50/?id=150


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 28.07.2014, 13:30 | Повідомлення # 155
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
До рiдних витокiв

Невпинно спливає час. А відтак відходять у минуле ще зовсім недавні події. Те, що з точки зору людей старшого покоління відбувалося «неначе вчора», сьогодні вже сива давнина. Так було, так є і так буде завжди. Одне, чого не повинно бути, то це забуття свого минулого, забуття історії кожного села в тому числі. Крім щемливого почуття повернення в минувшину, про яку Т.Г.Шевченко писав : «Все йде, все минає», нами рухає любов до Батьківщини, до нашого мудрого і талановитого народу, його багатющих і невичерпних духовних сил.
В основу творчого дослідження «До рідних витоків» лягли матеріали Ставищенського та Білоцерківського історико-краєзнавчих музеїв, цікаві сторінки про Ставищенский край у праці Л. Похилевича «Сказания о населеннях местностях Киевской губернии », публікації районної газети «Сільські обрії».
Та найпам'ятнішими стали перекази й легенди старожилів про походження назв деяких сіл, річок, долин, ставків, лісів, криниць і т. д. Першовитоком до збірки є усна народна творчість Ставищенщини, яка свідчить про важкий і тернистий історичний шлях, пройдений нашим народом У складних природних умовах доводилось йому існувати, в жорстоких битвах із численними ворогами захищав він свою незалежність, стоячи нерідко на краю загибелі. Але вижив! Його духовні скарби й нині викликають захоплення і здивування. Народний епос - це совість нації, дзеркало праведної історії.
В топонімах історія живе:
Події, імена, знаменні дати.
Заплівши в час колишнє і нове,
Вона велить все чесно пам'ятати.

Територія нашого краю починає заселятись ще в глибоку давнину, в епоху кам'яного віку. Свідченням цього є речові пам'ятки, знайдені поблизу сіл Сніжки, Винарівка, Торчиця, Сухий Яр. Назви населених пунктів (ойконіми) мають різний характер. Деякі є вельми промовисті. Окремі з них - літописні, вони переносять нас у далеку минувшину, розкривають таємниці буття наших пращурів, складні процеси міграції населення, перебування тут різних племен ще в ІХ-Х ст. (Торчиця).
Чимало населених пунктів розташовано на території Ставищенщини, які вважались оборонними містечками, сторожовими фортецями, постами, що захищали вiд степових кочівників (Ставище. Попружна. Брилівка) Адже наше Поросся - це південні рубежі Київської Русі, які зазнавали численних нападів половців та інших кочових племен.
Через наші поселення пролягав вiдомий Чумацький шлях, яким чумаки їздили в Крим по сіль. Вони стали творцями назв сіл Гейсиха, Гостра Могила. Інші топоніми відображають характер природничо- географічного середовища (Журавлиха, Ясенівка). Перша, безперечно, зооморфного походження, другу названо за особливостями рослинного світу.
В основі деяких топонімів Ставищенщини лежать імена людей, як наприклад: Антонівка, Іванівка, Василиха. Отже, ономастика - наука про найменування і прізвища людей - також допомагає розкрити назву того чи іншого населеного пункту. Імена чоловічої та жіночої статі в основі своїй мають християнське походження, вони запозичені з давньогрецької, давньоримської, давньоєврейської мов. З-поміж сільського люду існували й особливі форми найменувань, зокрема в осіб жіночої статі. В побуті заміжню жінку називали не за власним іменем, а здебільшого за іменем чоловіка з відповідною флексією (Василиха).
Крім того, в кожному селі є свої цікаві мікротопоніми - назви кутків, вулиць і т. д., які несуть у собі ще недосліджені сторінки. Україна - це 25 областей, це сотні районів, тисячі населених пунктів. Збережена і залишена нащадкам пам'ять про кожен з них - це поема невмирущості України.
Не дай Бог, кожна Іванівка, Багатирка буде колись, як Трипілля для майбутніх поколінь. Бо ми не певні, до чого приведе урбанізація. Село - це колиска нації. Висохнуть криниці - зникне село. Висохнуть духовні криниці - зникне народ. Сьогодні - це на вістрі. Тому поряд з вивченням легенд про заснування Києва, Білої Церкви, Львова... совість зобов'язує пам'ятать і тотожні легенди про з'яву сіл Сніжки, Тихий Хутір, Попружна, Стрижавка, де знайдено бивні мамонта, кам'яні сокири та інші пам'ятки давнини.
Все велике починається з малого. Звідки б узялися повноводні ріки - Дніпро, Рось, Південний Буг, - якби в них не впадали річечками, струмочками, потічками маленькі, місцевого значення, часто навіть не позначені на картах притоки ? Звідки б узялася українська земля, якби не грудочка до грудочки, суглинок до чорнозему, дерен чи торф до піску? Звідки б зродився багатомільйонний український народ, якби не кожний «я» нашого благодатного краю.
В кожному поетичному творі я утверджую думку, що земля є найголовнішим багатством народу Мої краяни славляться працелюбністю, гостинністю, щедрим короваєм. А ще високою духовністю, задушевною піснею, любов'ю до рідної землі, до своєї малої батьківщини.
Немає без гнізда пташини, а нас, людей, без Батьківщини, - говориться в акровірші про Україну. Тому я й звертаюсь до історичної пам'яті своїх земляків, щоб у слові, зокрема римованому, зберегти нашу територіальну історію, бо нам так необхідно, щоб у житті панувала гармонія, ритмомелодика.
Вивчення природи рідного краю, його давніх історичних коренів, суспільного життя і праці, культури, мови є могутнім засобом, невичерпним джерелом пізнання, становлення цінних моральних якостей, насамперед, національної гідності, патріотизму.

Г. Пастушенко

Источник: газета «Сільські обрії», 23 серпня 2013


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 21.09.2014, 17:12 | Повідомлення # 156
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Вот, что нашёл в Википедии на английском: Мельник Николай Николаевич



This name uses Eastern Slavic naming customs; the patronymic is Mykolayovych and the family name is Melnyk. Nikolai Melnik
Born - December 17, 1953, Stavysche, Kiev Oblast, Ukrainian SSR, Soviet Union
Died - 26 July 2013 (aged 59), Alicante, Spain
Allegiance - Soviet Union Ukraine
Battles/wars - Chernobyl disaster relief operation
Awards
Other work test pilot, aerial firefighting pilot

Mykola Mykolayovych Melnyk (Ukrainian: Микола Миколайович Мельник; December 17, 1953 - July 26, 2013), also known as Nikolai Melnik was a Ukrainian (previously Soviet) pilot and liquidator hero renowned for his high-risk helicopter mission on the dangerously-radioactive Chernobyl Nuclear Power Plant building immediately after the 1986 Chernobyl disaster.

For this operation, he was awarded the title of Hero of the Soviet Union,[1] and the Igor I. Sikorsky Award for Humanitarian Service.

Информация полностью: http://en.wikipedia.org/wiki/Mykola_Melnyk

А вот в Киевском календаре:
17 декабря 1953 года в селе Ставище, ныне посёлок Киевской
области, родился Николай Николаевич МЕЛЬНИК — лётчик-испытатель, ликвидатор
аварии на Чернобыльской АЭС. Лётчик-испытатель I класса (1987). Герой
Советского Союза (1987). Лауреат премии Международной вертолётной ассоциации
«Слава совершенству» в номинации «Премия имени Игоря Сикорского за гуманитарные
услуги» (1990).
 
Подробнее: http://calendar.interesniy.kiev.ua/Event.aspx?id=4956


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Субота, 08.11.2014, 20:51 | Повідомлення # 157
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Журнал Свiтогляд№3, 2009
Світлана Панькова «З родинного древа Грушеских – Оппокових»

Після вінчання прадід Олександра Вікторовича – Петро Якимович Топачевський – був висвячений на священика до Покровської церкви містечка Ставище Таращанського повіту, де прослужив 18 років ([1], оп. 1011, спр. 2812, арк. 174 зв., спр. 2808, арк. 152 зв.). На час прибуття молодого подружжя до Ставища, Покровська церква своєї будівлі не мала. Перший Покровський храм згорів 1806 р. (за іншими даними 1804 р.), і власниця Ставищ, графиня Олександра Василівна Браницька пообіцяла збудувати нову велику кам'яну церкву. Графиня встигла виділити матеріали, найняти архітектора та придбати церковні речі для храму, спорудження якого затягнулося майже на третину століття ([3], c. 228). Тому миряни з Покровської парафії сходилисяна службу до єдиної в містечку Успенської церкви, которая на такое число людей весьма тесна, […] отчего бывает в церкви шум и крик, что и слова Божия слышать не можно” ([3], c. 228-229). Власне, весь період перебування на парафії прадіду довелося вести тривалу боротьбу з економією графині О. Браницької за спорудження храму. Благочинним Таращанського повіту на той час був батько Петра, Яким Топачевський, який неодноразово звертався до митрополита в справі завершення будівництва. Не дочекавшись освячення новозбудованого храму, наприкінці 1849 р. ще зовсім молодий о.Петро помирає. Завершення будівництва та освячення Покровської церкви (1852 р.) випало на долю зятя Войдецького Костянтина Васильовича. Після смерті чоловіка з кінця 1849 року Марія Іванівна була призначена проскурницею Успенської церкви у містечку Ставищі, де і прослужила рівно 50 років ([1], оп. 1011, спр. 2841, арк. 408 зв.; спр. 2844, арк. 411 зв.; спр. 2814, арк. 160 зв.; спр. 2840, арк. 416 зв.; спр. 2843, арк. 406 зв.; спр. 3073, арк. 55 зв.; спр. 2939, арк. 414 зв.; спр.
3074, арк. 56 зв.).

Полный текст статьи:
Прикріплення: 2009-3.pdf(159Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 09.11.2014, 13:06 | Повідомлення # 158
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
У кожного врятованого єврея був рятівник, а досить частоі не один. Вражає доля мешканки Білої Церкви, 1926 р.н. Влітку 1941 р. разом із сестрою вона виїхала на канікули до рідні в с. Ставище. Звідти евакуюватися не змогла. Зв’язок з батьками, що лишились у Білій Церкві, був утрачений. У грудні 1941 р. розпочалась акція. Ще до виставлення охорони дівчинка залишила будинок, уникнувши смерті. Розпочався довгий, сповнений небезпек шлях до порятунку. Певний час вона переховувалась у мешканки Ставищ, а потім знайшла притулок у Жашкові. Дізнавшись, що у Ставищах врятувалась єврейська дівчина, вона вирішила її розшукати, вважаючи, що це її сестра. Виявилось, що сестра все ж загинула. Поневіряючись, дівчинка потрапила до дитячого будинку с. Плютенці. До цього закладу вона потрапила за участі начальника Ставищенської поліції. Виправдовуючи себе під час слідства, поліцай розповідав, що дівчинка прийшла в поліцію і просила її розстріляти, оскільки їй набридло переховуватись у лісі. Начальник поліції направив дитину до с.Розкішне Ставищенського району, наказавши старості влаштувати її на роботу. Проте дівчинці довелося покинути дитячий будинок, оскільки директор закладу дізналася про національність вихованки. По дорозі до Жашкова її заарештували поліцаї і відправили до Німеччини, звідки вона повернулася в 1945р. Після війни мешкала в Білій Церкві
по вул. Революці.

Источник: http://www.novadoba.org.ua


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 10.11.2014, 12:06 | Повідомлення # 159
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Дещо про дітей воєнних часів
Тетяна Поночовна – дівчинка з Київщини



А в Тетянки початок війни пройшов непоміченим…
Мальовниче село Ставище розташувалось на півдні Київської області. Навколо – безмежні поля. Посередині села – став, за яким розкинувся старий ліс. Таке собі середньостатистичне українське село…
Сім’я Тетянки була багатодітною. Бог нагородив коваля Степана Гнатовича та колгоспницю Марфу Петрівну дев’ятьма дітками, серед яких – вісім жвавих доньок та один син, Григорій. Уся велика родина мешкала в низенькій хатині, що складалась із комори, кухні, значну частину якої займала широка піч, та невеликої кімнати. Кожного року підлогу мастили до свят рідкою глиною з кізяками, білили стіни, і тоді хатина ставала як лялечка. Хоча маленька, зате вкрита бляхою! Двічі довелось Степанові пішки йти аж до Києва, щоб довести: не куркуль, хоч і хата під бляхою!..
Те літо було спекотним, у повітрі пахло стиглим колоссям, дозрілими травами та пилюкою; гілля гнулося від стиглих плодів. А дівчатка запам’ятали, що мешканці села почали невідомо для чого майструвати сховки. От і батько приніс купу дошок, з яких на невеликій відстані від стіни почав майструвати другу. Матір нову стіну побілила, і ніхто б не здогадався, що за нею – потаємна щілина. Зроблений у хаті сховок був доволі малим, тож і на городі довелось викопувати дві ями, які пізніше добре послугували родині.
Діти не розуміли, що життя змінюється. Тільки одного разу через селище пройшло вороже військо. Подейкували, що німці бояться партизанів, які часто приходили з лісу.
А потім у селі з’явились поліцаї. Точніше, це були майже всі знайомі особи, однак чинили вони не по-сусідськи. Поліцаї слідкували, щоб хтось, бува, не посмів заколоти свиню чи вичинити шкіру, змолоти зерно та випекти хліб. Довелось жорна опускати в яму і там тихцем молоти зерно. Тетянка не раз стояла на варті: не дай, Боже, поліцаї почують, тоді горя не оберешся – матір покарають, хліб заберуть, жорна розіб’ють…
Найбільша біда загрожувала дівчатам та парубкам. (Багатенько їх вивезли для служіння рейхові, а відома доля лише декого з них.) Татові з чотирма старшими доньками довелося переховуватись у лісі. Тільки іноді вночі хтось приходив додому, щоб узяти харчі. Узимку жити в лісі стало неможливо, тож утікачі змушені були повернутись. Ховались на городі в копиці або ямі; коли морози міцнішали – у сховку за стіною. Інколи доводилось безвилазно сидіти декілька днів! Одного разу старша сестра мало не задихнулась у ямі: випав сніг, і вхід до ями завалило.
Якось матір із Тетянкою та двома її молодшими сестричками привели в комендатуру й закрили в камері. Вимагали: скажіть, де старші дівчата, – відпустимо. Чи могла матір погодитись на таке?! Відпустили їх лише під вечір наступного дня...
Що тільки не робили поліцаї, щоб знайти молодь для відправки в Німеччину! І погрожували, і з’являлись несподівано, і обдурювали: оголосили, що всіх, хто вийде на роботу на користь нової влади, вивозити не будуть. Серед тих, хто повірив, була й старша сестра Олянка (Уляна). Набридло їй ховатись, тож вийшла вона на роботи по облаштуванню доріг. Там її і затримали.
Групи з 20–30 осіб для відправки до Німеччини набирали регулярно. Усіх затриманих закривали на другому поверсі колишньої школи. Там чекала й Олянка своєї долі. Якось уночі один із поліцаїв (виявився-таки людиною!) до вікна поставив довгу дошку: «Утікайте!» Побоялась дівчина: високо… Матір уже пекла хліб, замішаний на сльозах, щоб востаннє дати дитині. Та сталося диво: відпустили затриманих (як виявилося, до наступного разу, бо не набрали потрібної кількості). Тепер уже не вірили порожнім обіцянкам…
Окупаційний режим на Київщині тривав два роки. Часто згадує Тетяна тривожні події того часу. Якось залишилась удома із старшою сестрою. Сестра місила хліб, аж раптом хтось загрюкав у вікно! Сестра з переляку вмить опинилась на горищі, а мала Тетянка заклякла перед вікном. «Відчини, а то стрілятиму!» – поліцай в обличчя малої наставив зброю. Але сестри, по зблідлому обличчі якої котилися сльози, було шкода до болю. «Не відчиню!..» Маленька дівчинка виявилась стійкішою – ні з чим пішли поліцаї.
А життя брало своє. Втомилася ховатись молодь. Декілька разів збирались у хатині на околиці села. І наче вища сила охороняла їх там. Так, одного зимового вечора раптом голосно та тужливо відізвалися самі собою струни гітари. Тільки встигла молодь поховатись, як нагрянули «гості»! А навесні несподівано випала віконна рама. Знак також виявився рятівним застереженням…
Восени 43-го до Ставищ увійшли радянські війська. Військовий штаб розташувався через дві хати; а в кімнаті Поночовних були розквартировані солдати. Уже не треба було ховатись – зі своїх сховок повиходили дівчата і парубки. Хто міг, той приєднався до війська, яке гнало ворога назад, у його лігво.
Перемога до Ставищ прийшла так само несподівано, як і війна. Уранці, як завжди, діти попрямували до школи. Їх зустріли радісними поглядами керівники школи: уроків не буде – Перемога! Потім пройшов урочистий мітинг, і до пізньої ночі в центральному парку тривало святкування.
Багато ще випробувань пережила родина; тяжкими були повоєнні роки, нелегкою та безрадісною була праця в колгоспі. Дівчаткам навіть не видавали на руки документів (їм, наче кріпакам, заборонено було залишати колгосп та продовжувати навчання!). Лист, написаний Тетяною до Микити Хрущова, усе змінив. Тож четверо дітей (Любов, Марія, Олександра та Григорій) стали вчителями; Тетяна і Надія все життя працювали медичними сестрами; Євгенія та Наталія обрали для себе робітничі професії, а Уляна працювала агрономом.
Життя часто буває непередбачуваним. Життєві шляхи Германа Кешишева та Тетяни Поночовної перетнулись, і ось уже більш ніж півстоліття вони разом зустрічають нові весни…
Чергова весна бере своє. Як і багато років тому, набухають і тріскаються бруньки, кожен світанок починається пташиним співом, а в повітрі пахне землею і новим життям. Кожного ранку до школи із дзвінким сміхом прямують учні – наша зміна. І кожен раз, дивлячись у їх безтурботні очі, відчуваєш, що на тобі лежить відповідальність за їх майбутнє. Як оберегти дітей від найстрашнішого – від війни?..
Роки забирають у вічність тих, хто пізнав, що таке війна. Час стирає молодість, красу, додає сивини та зморшок. Та не може він стерти з пам’яті миттєвості, обпалені вогнем війни. У кожного роду є свої свята. І своя пам’ять…

Журнал «Пані Вчителька»


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Вівторок, 11.11.2014, 22:34 | Повідомлення # 160
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Нариси воєнно-політичної історії України, Острог, 2014



Рудько Сергій «Українське військо у вогні революції 1917–1921 років»

26 грудня 1919 р. сталася найтрагічніша подія за весь час походу. Під Животовим білогвардійська кіннота розбила Залізну дивізію армії УНР. Протягом 21-25 грудня армія УНР мала зосередитися в районі Тетієва-П’ятигір-Животова й Лукашівки на Таращанщині, а в цей час з півночі по шляху Біла Церква-Ставище-Жашків-Умань почала зближатися добровольча кіннота силою кількох кінних полків, між якими був і відомий «Вовчанський відділ». Для уникнення з ними зустрічі 26 грудня командарм віддав наказ розташуватись на схід від великого Білоцерківсько-Уманського шляху по присілках та хуторах (Тихий хутір і район Високе-Жашків). Цей наказ виконали всі групи, за винятком 3-ї дивізії, яка почала просуватися в зазначений район замість 6-ї години лише опівдні. Колона, ледве відійшовши на кілометр від Животова, була розгромлена білогвардійською кіннотою. Вціліли тільки авангардна кінна сотня 9-го стрілецького полку, ар’єргардна кінна сотня 8-го Чорноморського полку, козаки й старшини, що були на конях, зокрема начальник дивізії В.Трутенко, полковники М.Крат і Г.Чижевський. З решток Залізної дивізії за наказом М.Омеляновича-Павленка був сформований 3-й Окремий кінний полк із збереженням бойових назв і традицій Залізної дивізії (командир – Г.Стефанів, заступники командира – О.Вишнівський і Г.Чижевський). Оскільки Г.Стефанів був хворий, то полк прийняв полковник Г.Чижевський.
Це була, мабуть, найбільша поразка за увесь час походу. Проте вже за кілька тижнів, під потужним тиском радянських армій, білогвардійці відступили з Правобережної України до лінії Крим – Одеса, остаточно втративши бойовий контакт з армією УНР.
Відтинок фронту добровольців на ділянці Козятин-Біла Церква-Сквира розпався. Деморалізовані частини добровольців окремими відділами відходили в безладі різними шляхами. Головний напрямок ворога – Сквирка-Христинівка, Біла Церква – Умань. У цьому районі жителі с. Шкарівка й Кожанки повстали проти добровольців і захопили їх обоз. Більшовики йшли по п’ятах за добровольцями, головним чином по залізницях. Отаман Волох оперував в районі Липовця. Чорні Запорожці повідомили, що вночі 24 грудня до м. Ставище увійшли ворожа піхота, кіннота і артилерія, прямуючи на Красилівку.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 07.01.2015, 13:15 | Повідомлення # 161
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Коломийченко Михаил Сидорович - украинский хирург, профессор. Родился 19 ноября 1892 года в г. Шпола Киевской губернии, в крестьянской семье.
В 1919 году Михаил Коломийченко окончил медицинский факультет Киевского университета
В 1920-1935 годах работал в Киевском медицинском институте, в 1936-1955 годах заведовал кафедрой хирургии Киевского института усовершенствования врачей.
Участник Великой Отечественной войны.
С 1950 года – главный хирург Украины.
С 1955 года – заведующий кафедрой общей хирургии Киевского медицинского института.
Михаил Коломийченко – автор более 130 научных работ, в том числе 5 монографий.
Научное направление – хирургия пищевода, желудка, поджелудочной железы, неотложная помощь, в частности патологии пищевода.
Награжден двумя орденами Ленина, двумя орденами Трудового Красного Знамени, орденами Отечественной войны I и II степеней, Октябрьской Революции, «Знак Почета», медалями.
Умер 30 мая 1973 года в Киеве, похоронен на Байковом кладбище.
24 апреля 2003 года в Киеве на фасаде дома по улице Рейтарской, 17, где в 1919-1973 годах жил Михаил Коломийченко, была установлена гранитная мемориальная доска.



В центре внимания главного хирурга - вопросы повышения квалификации хирургов периферии. Специализация, научно-практических конференции, пленумы, областные съезды хирургов проводились систематически, способствуя повышению их теоретических и практических знаний. Особое значение приобрела деятельность профессора М.С. Коломийченко в укреплении роли районного хирурга. «Ранний диагноз, быстрая доставка больного и неотложная операция обеспечивают успех». Смертность среди хирургических больных с 1947 по 1956 уменьшилась в три раза.

Фотография из бразильской газеты «Популярная пресса» – Рио-де-Жанейро, 30 сентября 1951 - №807



Под фотографией написано: Профессор Коломийченко (в центре) прибыл только что самолетом в больницу Ставищенского района. После осмотра пациентов, выступил с докладом для врачей и вспомогательных сотрудников больницы.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Субота, 21.02.2015, 21:44 | Повідомлення # 162
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Когда Еврейская история имеет имя, лицо, рассказ
Цилия Агуф (Tsylia Aguf), Киев, Украина



My grandmother on my mother's side, Tatiana Pekar, nee Taibn, was born to a wealthy Jewish family in Stavishche, Kiev province, in 1880. The Jewish community numbered almost 4,000 Jews. There were several - synagogues and Jewish schools in town. Jews were mainly craftsmen and merchants.

Моя бабушка по маминой линии, Татьяна Пекар, урожденная Taibn, родилась в состоятельной еврейской семье в Ставище, Киевской губернии, в 1880 году еврейская община насчитывала почти 4000 евреев. Были свои синагоги и еврейские школы в городе. Евреи были в основном ремесленники и торговцы.

Полный текст (на английском): http://www.centropa.org/biography/tsylia-aguf


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 23.02.2015, 01:20 | Повідомлення # 163
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Ярослав Ивашкевич родился в деревне Кальник под Киевом, в Российской империи. Он учился в елисаветградской и киевской гимназиях, затем на юридическом факультете Киевского университета. Одновременно он обучался в Киевской консерватории, увлекался музыковедением. Литературный дебют Ярослава Ивашкевича состоялся лишь в 1915 году, когда его стихотворение «Лилит» было напечатано в киевском еженедельном журнале «Перо». В октябре 1918 года Ивашкевич переехал в Варшаву, где стал активным участником авангардистских литературных групп «Под пикадором» и позднее «Скамандр» (польск. Skamander). Председатель Союза польских писателей (1959-1980). Лауреат Международной Ленинской премии «За укрепление мира между народами» (1970).
Был учителем в имении Браницких в Ставище в 1914-1915 гг. Подробнее об этом написано в книге Marek Radziwon - Iwaszkiewicz. Pisarz po katastrofie.



Стихотворение Ярослава Ивашкевича «Melancholia»
Otwórzcie się za wrótnią cytrynowe zorze -
Może sobie jak zechcę taką cudność ziszczę -
Kraj młodości: u wzgórza wielki staw położę,
A na górze młyn stary, ceglany: Stawiszcze.

Jarosław Iwaszkiewicz «Dionizje», Warszawa, 1922



Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 01.03.2015, 17:06 | Повідомлення # 164
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Макс Айт (1836-1906гг.), немецкий инженер, писатель и путешественник, родился в городе Кирххайм-унтер-Текк, Вюртемберг, Германия.
Выпускник политехникума в Штутгарте, работник зарубежного представительства английской фирмы «Джон Фаулера», для которой разработал модель самодвижущегося парового плуга. С 1863 года с испытательным заданием от фирмы в Лидсе инженер проехал ряд стран – от Америки и Северной Африки до России, которой продавал дорожные тягловые локомотивы для армии.

Паровой плуг:



Владислав Браницкий приобрёл плуг на паровом ходу. Так как паровой плуг поставлялся в разобранном виде, то в 1874 году Макс Айт прибыл в Ставище для его сборки и наладки, где пробыл с сентября 1874 года по май 1875 года. Об этом можно узнать из путевого дневника, опубликованного в книге «Im Strom unserer Zeit», 3 тома, 1904-1905гг.



Разделы из путевого дневника:
83. Ставище, 24 сентября 1874 года.
84. Вышковское (хутор от Ставище), 18 октября 1874 года.
85. Ставище, 25 октября 1874 года.
90. Ставище (под Киевом), 23 мая 1875 года.
Из дневника: «Целый дворец, с десяток слуг, неизвестное количество босых горничных, очень образованный шеф-повар и погреб, чей Бордо не имеет себе равных среди любого другого известного мне – все имеется в моём распоряжении, не говоря уже о лошадях, собаках и даже не говоря о всех видах диких животных».

В Германии за достижение в сельском хозяйстве учреждена медаль Макса Айта:



В городах Германии около двухсот улиц, площадей и школ носит имя Макса Айта.

В 1876 году, Макс Айт поехал в Самару собирать очередные паровые плуги. На видео можно узнать больше информации о жизни Макса Айта, а так же на восьмой минуте увидеть видео парового плуга.
http://samsud.ru/video/serial-samarskie-sudby/ait-maks.html

Читать разделы из путевого дневника (на немецком):
Прикріплення: Max_Eyth.docx(37Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Вівторок, 14.04.2015, 11:31 | Повідомлення # 165
Генерал-майор
Група: Модератор
Повідомлень: 1463
« 10 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Гейко Марко (1956-2009) родился в с. Станиславчик Ставищенского района Киевской области 4 июня 1956 года.



1985 – закончил Киевский государственный художественный институт
1988 – лауреат премии Марии Башкирцевой
1989 – член Союза художников Украины

Коллекции работ:
В Украине: в Харьковском, Сумском, Луганском музеях. Градобанк галерея.
Частные коллекции: Украина, США, Германия, Польша.

Выставки:



Источник: http://newgallery.com.ua/

Строгая драгоценность

— Как вы стали художником?
— Я родился в селе, а там ограниченные возможности для творчества. Навыки рисования приобрести, найти акварели, краски – не могло быть и речи. Село и люди… Коровы… Были подспудные желания выразить себя, скорее связанные с поэзией. Литература меня увлекала. Классе в 9-м я, правда, пробовал копировать портрет Шевченко – нравилось, что он такой серьезный. Уже в армии ощутил, что художник – мое предназначение. Перед этим я в первый раз приехал в Киев, поступать в пединститут. И решил – зайду-ка в Музей русского искусства. Зашел, попал в зал Врубеля – и все, конец, понял, что мне ничего не надо, кроме искусства.
7 марта, 2003

Источник: Дмитрий Десятерик, газета «День», №43, 2003

"ЧЕТЫРЕ СОСТОЯНИЯ ГОРЫ"

Художник не пишет трактатов, не играет цитатами, он просто создает живописный мир-так, как чувствует. Как никто иной. Он пишет нервами, и от его картин, даже самых небольших, бьет током. Его кредо: "Движение к Свету". Но движется он, преобразуя внутреннее напряжение в стройную структуру.

Полный текст: http://www.soviart.com.ua/artcent...._r.html



Санкт-Петербург
 
Форум » Історія селища Ставище » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Сторінка 11 з 15«129101112131415»
Пошук: